Новини науки

  Срібляник міліарісія – наслідування князями Київськими візантійської платіжної одиниці, що до тепер знаходять на Тамані та у Східному Криму.

Про це на своїй сторінці у Facebook написав співробітник Інституту історії України Національної академії наук Олександр Алфьоров.

Водночас за його словами, на реверсі й аверсі вказаних монет не побачиш знаків і зображень жодного із давньоруських правителів.

«Прикметно, що подібні знахідки є і на материковій Україні, зокрема у Черкаській та Чернігівській областях. Їх карбування стало необхідним для забезпечення тогочасного ринку срібною монетою. Для того, щоби у людей не викликали підозри якісь нові номінали – наші тмутараканські володарі карбували монету, що була за розміром і вагою, як візантійська, мала ті ж зображення, але... написи на ній були у кращому разі перемальовками, у гіршому – крапочками. Тобто, монети на грамотність не проходили жодної перевірки, але й, очевидно, і населення Тмутаракані чи то купці зі Сходу – не дуже вчитувалися (вміли чи ні – це інше питання). Цікаво, що подібні імітації карбували для себе на Півночі й скандинави», – стверджує Олександр Алфьоров.

Історик додає, наявність міліарісії ​свідчить про існування сильної князівської влади у Тмутаракані, яка змушувала місцеве населення брати до використання монету, що по суті не відповідала номінальній вартості срібла.

«Датуються ці монети другою половиною X – першою половиною XI століть. І, до слова, ми не знаємо, коли точно Тмутаракань увійшла до складу Русі. Скоріше за все – час Святослава Хороброго. Якщо так, то слід визнати, що вже в часи Святослава християнами Русі мав опікуватись митрополит Ґотський, до канонічної території якого входила Тмутаракань. Інший цікавий аспект – Тмутаракань була землею, яка входила до складу Чернігівського князівства – це, власне, до питання чий все-таки Крим», – зазначив вітчизняний науковець.

На території тимчасово окупованого кримського міста Керч російські археолоґи здійснюють незаконні розкопки.

«Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно», ‒ це Ліна Костенко просить нас бодай на хвильку відволіктися від щоденних турбот про хліб насущний і перечитати Тараса Шевченка і Оксану Забужко, угледитися в «Нові експресії» Івана Марчука і помилуватися, нехай вже, соцреалізмом Тетяни Яблонської, послухати «Піккардійську терцію», довчити, нарешті, українську мову.